Old Believers in Bukovina

Хто такі старообрядці й звідки вони прийшли на Буковину

Священоієрей Леонтій (Леонід Варварич), настоятель храму Різдва Христового Руської Православної Старообрядницької церкви у Чернівцях. — «Час 2000», № 18, 11 травня 2006 року

Руська Православна Старообрядницька церква, яка зберігає апостольську традицію і чистоту православ’я, представлена на Буковині громадами віруючих старообрядців у Чернівцях, а також Сокирянах, Хотині, Сторожинці, селах Біла Криниця, Грубна, Білоусівка, Липовани. 

 Старообрядці — це буковинці з діда-прадіда, хоча мовою, вірою, звичаями в минулому відрізнялись від сусідів-українців та румунів. Вони зберігали вірність старій православній культовій традиції, яка побутувала ще від часів прийняття християнства київськими князями і була реформована за патріарха Никона. Гнані і переслідувані за віру в себе на Батьківщині, в Росії, старообрядці змушені були шукати притулку від релігійних переслідувань по далеких світах. Одні подались в сибірську глушину, інші ж звернули свої погляди у бік терпиміших до чужої віри західних сусідів, зокрема, в Україну, Молдову, Румунію, Польщу, Прусію. 

На Буковині перші старообрядці з’явились одразу після прилучення краю до Австрійської імперії у 1774 р. Переселенці заснували 1780 р. у місцевості, розташованій на території сучасного Глибоцького району, поселення Біла Криниця, якому згодом судилося стати духовним центром старообрядців Буковини й усього світу — своєрідним старообрядницьким Єрусалимом. Ав-стрійська влада ставилась толерантно до своїх підданих — представників етноконфесійної меншини старообрядців. Зокрема імператор Франц Йосиф І у 1851 р. зустрічався з митрополитом Білокриницьким Кирилом, обіцяв опікуватись вірою давньоруською і церквою, визнавав митрополита як законного святителя і виявляв йому всі знаки поваги, а самим поселянам надав привілеї в оподаткуванні (вони звільнялись від податків на 20 років), а також звільняв від військової повинності.

Саме в австрійський період на Буковині за ситуації відірваності й навіть штучної ізольованості від Батьківщини-матушки постав вражаючий феномен збереження старообрядцями власної етнокультурної і релігійної самобутності. Але виникає, звісно, питання: хто такі старообрядці і звідкіля вони з’явилися? 

РЕЛІГІЯ І СУСПІЛЬСТВО: НОВІ ПРЕФЕРЕНЦІЇ

Під такою загальною назвою протягом 25-26 квітня у Чернівецькому національному університеті ім. Ю.Федьковича, на базі філософсько-теологічного факультету проходила міжнародна наукова конференція. Окрім ЧНУ, співорганізаторами конференції з актуальної проблематики виступили також відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Григорія Сковороди НАН України (Київ), Українська асоціація релігієзнавців, Центр релігійної інформації та свободи, Українська асоціація релігійної свободи, а також місцеві органи влади.

Слід відзначити, що у проведенні наукових форумів такого масштабу релігієзнавці ЧНУ вже набули значний досвід, бо вже не вперше навесні до Чернівців прибувають їхні колеги з вищих навчальних та наукових установ із різних регіонів України і навіть зарубіжжя. Традиційно в конференції беруть участь провідні фахівці з релігієзнавчої проблематики — науковці відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.Сковороди НАН України, дослідники з Києва, багатьох міст України, а також вищих навчальних закладів Чернівців, і цьогорічний форум виявився так само представницьким. 

У рамках конференції працювала — вже теж традиційно — «трибуна молодих науковців», присвячена цього разу проблемі релігійної самоідентифікації молоді в контексті суспільних реалій. 

Учасники конференції обговорювали і дискутували довкола таких цікавих із погляду релігієзнавства проблем, як соціальна активність і процеси модернізації християнських церков, релігія і бізнес: точки дотику, трансформаційні рухи в релігійному середовищі, релігійність у пост-раціоналістичному суспільстві, благодійність як вияв християнського принципу любові до ближнього, міжконфесійна толерантність як фактор соціальної стабілізації. 

Важливим заходом міжнародного зібрання став Єдиний день релігійної свободи, який філософсько-теологічний факультет ЧНУ ім. Ю.Федьковича цього року провів вже вп’яте. У роботі цього своєрідного «круглого столу» взяли участь священнослужителі — перші особи та повноважні представники цілого ряду конфесій, які діють у Чернівецькій області. Про готовність Церкви адекватно відреагувати на заклики сучасного суспільства аргументовано вели мову представники Православної церкви, Руської Православної Старообрядницької, Римсько-Католицької, Української Греко-Католицької, протестантських церков: Християн Віри Євангельської — п’ятдесятників, Адвентистів Сьомого Дня, Євангельських християн-баптистів, а також юдаїзму та інших конфесій. 

Пропонуємо увазі читачів матеріал одного з учасників міжнародної конференції — настоятеля храму Різдва Христового в Чернівцях Руської Православної Старообрядницької Церкви, ієрея о. Леонтія Сергєєва, у якому розповідається про початки старообрядництва і його появу на теренах нашого краю. 

За царювання Алексія Михайловича в патріаршество Никона у другій половині ХVІІ ст. у Руській православній церкві відбувся розкол. Причиною стало те, що патріарх Никон вирішив замінити древньоцерковне благочестя і почав запроваджувати у Руській церкві нові обряди, тексти богослужіння та інші нововведення, причому самовільно, без затвердження собору. Він вступив на московський престол 1652 р. Ще до возведення в патріархи Никон зблизився з царем Алексієм Михайловичем. Разом вони задумали переробити Руську церкву на новий лад: ввести в ній такі чини, обряди, книги, щоб вона у всьому походила на сучасну їм Грецьку церкву. 

Цар Алексій Михайлович Романов поставив собі за мету стати спадкоємцем Візантійського престолу, очолити велику християнську імперію. Ця ідея спонукала його організувати хрестовий похід проти турків. Царя охопила манія імперської величі, а його однодумець патріарх Никон захопився ідеєю стати Вселенським патріархом у новоствореній православній імперії. Твердження, що реформа була необхідною через те, що церковні книги богослужіння містили помилки, є хибним з погляду старообрядців. Ремесло переписувача в Київській Русі вважалось священним, помилок там не було, або були незначні, які обережно і ретельно виправлялись, як це було за патріарха Йосифа (1642-1652). А за патріаршества Никона церковні книги виправляли відповідно до нових видань, які з’явилися у Західній Європі (Венеції, Парижі). 

Крім цього, усталені церковні обряди і чини, передані колись Київській Русі Візантією, були змінені, впроваджувались нові. Наприклад, замість двоперстного хресного знамення було введено триперстне, виконання літургії на 7 просфорах замінили п’ятипросфорієм, вилучивши дві просфори, ім’я Ісус видозмінено на Іісус. Обходження з кадінням робилось за Сонцем-Христом, а от у нових книгах записали, що його слід здійснювати проти сонця. У символі віри випущено слово «Істинного», сугуба (двійна) алілуя замінена на потрійну. Це тільки найбільш помітні нововведення, а змінені були фактично всі обряди і чини. 

Жорстким гонінням піддавались люди, совість яких не могла погодитись із церковними нововведеннями. Щоби не втратити чистоту віри, хтось вибирав смерть, інші покидали рідні місця. Далі відбувається щось дуже схоже до західноєвропейської реформації. Частина росіян, переважно заможних бояр, князів, купців та професійних солдатів-стрільців, донських козаків виступають проти никонівських нововведень, відстоюючи повернення до «одвічного», візантійського обряду — через що рух й отримує назву старообрядництва. Його очолюють талановиті лідери на чолі з протопопом Аввакумом, єпископом Павлом Коломенським, Іоаном Нероновим, Даніїлом Логіним. Серед вірних старообрядництву було чимало знатних боярських родин, таких як Феодосія Морозова, княгиня Євдокія Урусова. А часи були такі, що будь-яка теологічна дискусія ставала приводом для кривавої політичної розправи, оскільки цар і влада стали на бік патріарха Никона. Непримиренний Аввакум гине на вогнищі, по всій величезній Московії починаються люті гоніння на прибічників старого обряду. «Тішайший» цар навіть видає наказ, яким заохочує підданих убивати старообрядців без суду і слідства, як особистих ворогів государевих. Невдовзі після смерті царя Алексія російський престол посіли молодші його брати-співправителі: хворобливий та слабоумний Іван V та Петро — той самий, «що пізніш підніме Росію на диби», за висловом О.Пушкіна. Через малолітство монархів державою править принцеса-регент Софія — вольова і жорстока жінка. Гоніння на старообрядців все більше набувають розмаху геноциду, на кшталт найстрашніших часів західноєвропейської інквізиції. 

Репресії тривали і після одноосібного сходження на царський престол Петра І: в державі почалась справжня громадянська війна. Цар оголосив старообрядців поза законом, і вони змушені були покидати рідні землі й відступати у найбільш недоступні куточки молодої імперії: на північ Росії, у Сибір, а також на південні землі, менше контрольовані царською владою. 

На початку XVIII ст. спалахує повстання проти царизму, серед повсталих — загін козаків-старообрядців на чолі з Ігнатом Некрасовим на півдні Росії, на Дону. Розбиті царською армією повстанці відступають все далі на захід — у південну Україну, на кордон Османської Порти. Це ж бо були місця, недоступні для каральних експедицій. Все, що вдалося врятувати ще вчора заможним козакам — це старообрядницькі ікони «старого письма» ХVІ-ХVІІ століть. Тут, на Дунаї, по обидва боки кордону, козаки отамана Некрасова — «некрасовці» — засновують нові села, обладнують церкви. Тут же вони сходяться із близькими і по духу, і за гіркою історичною долею українськими козаками з розбитої росіянами армії гетьмана Івана Мазепи. Виникає своєрідна непроголошена старообрядницько-козацька Дунайська республіка, куди цареві чиновники на той час не потикалися… 

Але імперії злопам’ятні. Переслідування старообрядців тривали й надалі, розкидаючи прибічників дідівських обрядів світами: до володінь султана і цісаря, а пізніше навіть до Америки. У другій половині XVIII ст. російська імператриця Катерина II охоче використала вправних вояків — старообрядців-козаків у боротьбі з Польщею й Туреччиною. 

Саме вони відіграли вирішальну роль у перемогах фельдмаршала Суворова над яничарами султана. Спершу Катерина дарувала їм привілеї. А потім якийсь сановник з її оточення порадив цариці інше: багаті сибірські володіння імперії майже безлюдні. А старообрядці завжди славилися своєю господарністю і працьовитістю: роби, матінко імператрице, висновки… І доблесний фельдмаршал Суворов очолив нову «бойову операцію» — імперська армія депортувала вчорашніх бойових соратників до Сибіру. За тисячі миль. Пішки… Сім’ями з Поділля, з теперішніх Вінницької, Хмельницької областей — до Забайкалля. 

Але чимало старообрядців все ж залишилося на обох берегах Дунаю, розвиваючи свою дуже особливу культуру. До них приєднались українські запорізькі козаки з розгромленої царицею Катериною Запорізької Січі, які створили Задунайську Січ. Вони й дотепер проживають компактно поряд зі старообрядцями, зберігаючи свою мову і культуру. Задунайські старообрядці, перебуваючи під владою турецького султана, змушені були платити великі податки туркам за відмову воювати на боці султана. Були й заборони на здійснення богослужінь — зокрема, на султанській землі заборонялося дзвонити у християнські церковні дзвони. 

Тому старообрядці продовжували пошуки своєї «землі обітованої». Їхній погляд упав на український край Буковину, яка щойно потрапила з-під турецького ярма під скіпетр Габсбургів. І після попередніх перемовин із австрійською владою три депутати від дунайських старообрядців: Алексєєв, Ларіонов і Ковач 9 жовтня 1783 р. отримали дозвіл у Відні від імператора Йосифа ІІ на поселення старообрядців на Буковині. 

Одним із перших поселень старообрядців у нашому краї стала Біла Криниця. Сюди прийшли 22 селянські родини на чолі з багатим козаком Никифором Ларіоновим з Придунав’я. Поряд із ними поселились 7 монахів-старообрядців та ігумен. Тоді ж на захід від села у лісі був створений чоловічий монастир, який 1803 р. перенесли на територію села. 

На той час істинна Древлєправославна церква вірила, що Господь знову відновить у церкві повноту священної ієрархії. Ця віра й розуміння необхідності архієрейства для правильної організації церковного життя надихнули старообрядців на наполегливі пошуки архієрея. Адже доти старообрядництву доводилось існувати без єпископського проводу, не маючи можливості рукопокладати нових священиків. 

У 1832 р. в Москві на Таганці, на Рогожському кладовищі, де був заснований ще при Катерині II духовний центр і поселення з келіями, відбувся старообрядницький собор за участі представників усіх громад. На ньому ухвалили рішення шукати благочестивого архієрея на Сході — у Єгипті, Сирії, а якщо не знайдуть, то запросити його з Грецької церкви і заснувати єпископську кафедру за кордоном: у Туреччині, Австрії або Польщі, де старообрядці мали релігійну свободу. Виконавцями соборної постанови стали інок Павел (Петро Великодворський, котрий мав глибокі знання з богословської та церковно-історичної літератури) й інок Геронтій (Герасим Колпаков). 

Прийшов час Господу явити милість Свою над народом Своїм. Приїхавши в Білокриницький монастир, вони прийняли управління ним, написали устав цього монастиря і домоглися аудієнції в імператора Фердинанда, на якій отримали дозвіл — Декрет від 14 жовтня 1844 року. Однією з умов мати старообрядцям свою кафедру в Білій Криниці було зобов’язання утримувати архієрея власним коштом. У монастирі, почалась підготовка до приїзду єпископа: будували церкви і келії. Інок Геронтій став настоятелем монастиря в Білій Криниці. А інок Павел обрав собі помічником інока Алімпія (Афанасія Великодворського), і вони удвох вирушили у подорож у пошуках істинно благочестивого архієрея. 

Побували у Сирії, Єгипті, Палестині. У Константинополі нарешті знайшли кандидатуру, що підходила. Це був Боснійський митрополит Амвросій. Сприяв зустрічі старообрядців із Амвросієм козак-некрасовець із Добруджі Осип Семенович Гончаров. 16 квітня 1846 р. був укладений договір, скріплений присягою іноків Алімпія і Павела. Згідно з ним Амвросій погодився переїхати в Білу Криницю і стати архіпастирем старообрядців, а вони, в свою чергу, зобов’язувались оплатити всі витрати по переїзду Амвросія та його сина Георгія з дружиною. 

Правлячи ще в Боснії, владика Амвросій захищав слов’ян-боснійців від утисків турків. Такий митрополит був небажаний для турецької влади. Вселенський патріарх Анфім, побоюючись гніву турків, відізвав Амвросія із Сараєва до Константинополя. Там владика брав участь у патріарших службах, очікуючи нового призначення на кафедру, отримував пенсію від патріарха. Переконаний іноками Алімпієм і Павелом в істинності старої віри, митрополит Амвросій 28 червня 1846 р. прибув до Відня, де 11 липня був представлений імператору Фердинанду. Монарх, вивчивши всі документи про безпорочність особи Амвросія, дозволив йому приступити до виконання своїх святительських обов’язків. Прибувши в Білу Криницю, Амвросій прийняв старообрядництво. 28-29 жовтня 1846 р. його сповідав, миропомазав і причастив у храмі Покрови ієромонах Ієронім. Прийнявши титул Білокриницького архієпископа і митрополита всіх старообрядців, Амвросій заснував старообрядницьку митрополію. Його головним завданням було створення церковної ієрархії. 

30 жовтня 1846 р. Амвросій приступив до освячення місцевої ієрархії. В архієреї він посвятив місцевого дяка-уставщика Кирила, присвоїв йому сан єпископа, а місцева влада визнала його намісником Амвросія. У 1847 р. Амвросій призначає на різні кафедри єпископів, у тому числі й по Росії. 

Царське оточення і сам Микола І стежили з великим неспокоєм за становленням старообрядницької ієрархії у Білій Криниці. Цар, дізнавшись, що владика Амвросій посвячує старообрядницьку ієрархію і для Росії, став вимагати від австрійської влади скасувати митрополитові право священнодіяти і закрити Білокриницький монастир. У противному разі він погрожував Австрійській імперії війною. У грудні 1847 р. митрополита Амвросія викликали до Відня, де йому запропонували замість Білокриницької найкращу єпархію від Вселенського Константинопольського патріарха. 

Але владика Амвросій рішуче відмовився прийняти це запрошення, він залишився вірним Старообрядницькій церкві. За це митрополит був відправлений у пожиттєве заслання в м. Цилі (нині у Словенії). Невинно засуджений, терпляче переносив свої страждання, не гнівався, а спокійно ніс свій хрест життєвий і пастирський 15 років. 18 жовтня 1863 року Господь призвав до себе владику Амвросія. 

У 1996 р. на Всесвітньому соборі Православної Старообрядницької Церкви в Білій Церкві митрополит Амвросій був зарахований до лику святих Божих ісповідників за праведну віру.

 24.05.2006, [16:03] // Релігієзнавство-дайджест // http://www.risu.org.ua/ukr/study/religdigest/article;10345/

Advertisements

Об авторе old believers

Old Believers and Old Ritualists Join us if you want to make our Old Believer and Old Rite Church pure! Paul, Max and all our faithful team
Запись опубликована в рубрике Old Believers, Russia, Ukraine. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Заполните поля или щелкните по значку, чтобы оставить свой комментарий:

Логотип WordPress.com

Для комментария используется ваша учётная запись WordPress.com. Выход / Изменить )

Фотография Twitter

Для комментария используется ваша учётная запись Twitter. Выход / Изменить )

Фотография Facebook

Для комментария используется ваша учётная запись Facebook. Выход / Изменить )

Google+ photo

Для комментария используется ваша учётная запись Google+. Выход / Изменить )

Connecting to %s